До повномасштабної війни телеведуча Нового каналу Леся Нікітюк хизувалася в соцмережах своїми look’ами. Нині вона хизується тоннами гуманітарки, розповідає про звірства росіян та досліджує воєнну Україну, подорожуючи своєю фірмовою Le маршруткою.
Ексклюзивно для Viva.ua Леся Нікітюк розповіла про допомогу переселенцям, хейтерів-росіян, реаліті «Пара на мільйон» та зйомки нового сезону «Le Маршрутки».
— Лесю, з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну ви вже стільком людям допомогли, що вас навіть почали називати чарівницею. Розкажіть, як почали волонтерити, як все «закрутилося»?
Хмельницький став транзитною зоною для людей, які втікали з гарячих точок. Близько 140 тисяч осіб проїжджали повз блокпости в нашій області. Їм потрібно було організувати місця для ночівлі, яких хоч і було облаштовано багато, але спальних місць все одно не вистачало. Мені у міськраді дали добро на організацію прихистка, я зв’язалася з директором школи, в якій навчалася, і за півдня скупила більшу частину матраців. Також багато позносили люди з району. Ми закупили постільну білизну, рушники, засоби гігієни. Паралельно виносили парти, стелили матраци, звільняли класи, запускали їдальню. Це було непросто, бо треба і продукти закупити, і одразу почати готувати. Люди їхали вранці, в обід, ввечері, вночі. Ми організували цілодобову гарячу лінію, благо, через мій Instagram-акаунт інформація дуже швидко поширюється. Паралельно я почала займатися гуманітарною допомогою — ми зв’язувалися з волонтерами з інших країн, яким постійно розповідала, що займаюся прихистком, і нам потрібно це, це і це. Люди почали надсилати гуманітарку тоннами — це і постільна білизна, і засоби гігієни, і памперси. Треба було займатися логістикою — знайти склад, водія, фуру.
Це такий стан… Ти страждаєш, постійно в шоці, але оскільки допомагаєш людям, тобі воно теж допомагає — є відповідальність за людей, дітей. Не можна розкиснути і втратити свідомість, щоб тебе відкрапували від нервового зриву. Ми всі працювали на безкоштовних засадах 24/7. За 4 місяці поселили приблизно 2670 дорослих, десь 340 дітей та близько 100 тварин. Останні три тижні прихисток не поповнювався переселенцями. За законом, у нас можна жити 2-3 дні, тому що немає спеціальних умов — людина не може довго спати на одному матраці… Коли чисельність почала скорочуватися, ми почали класти кілька матраців один на одний, а коли бабці приїжджали, то робили їм ліжко з 8-10 матраців, бо вони не могли нагнутися й лягти на підлогу. Люди перестали виїжджати, я думала: погано це чи добре? І мені сказали, що, певно, добре — значить, ЗСУ роблять успіхи, нові території росіяни не захоплюють. Усіх, хто був у прихистку, ми розселили, допомогли знайти житло.
До речі, ми ще й навчилися правильно розподіляти гостей нашого прихистку. Людей із немовлятами — до тих, хто не проти вночі, можливо, прокидатися від дитячого плачу. З собаками й котами — теж в окремі кімнати, бо в когось алергія, когось тварини нервують…
— Як підшукували для них житло?
У нас були дівчата на ресепшині, які чергували по змінам 24/7. До них зверталися люди з усіх питань, а ті вже передавали їх мені. Наприклад, приїхали 50 людей, і ми уточнюємо їхні плани — одна сім’я хоче їхати на Закарпаття, десять сімей їдуть за кордон, 2-3 планують лишатися у Хмельницькому. І ми починаємо «трусити» ріелторів, вони надсилають нам різні варіанти — від безкоштовних до дорогих. Просила і в Telegram-каналі, і в Instagram, і через газети шукали, і сама їздила по ближніх селах під Хмельницьким, зідзвонювалася з власниками порожніх будинків, просила поселити туди переселенців. Мені і квартири давали, і величезні знижки робили. Насправді коли я підняла кіпіш, то до моїх батьків стояла черга з людей, які казали: «Ми там чули, що Леся шукає дім для переселенців, ми готові допомогти». Це все було під моєю відповідальністю. Потім у ті хати ми привозили все, що потрібно, — посуд, пральні машини та ін. Якщо в якійсь хаті не було води, то люди самі купували насос, кидали в криницю і таким чином виходили з ситуації.
Дуже багато було срачів щодо підвищення цін на житло. Розповім з власного досвіду. У мене були платоспроможні люди, які звикли жити в дуже хороших умовах, їм потрібен був будинок із гаражем, басейном, щоб діти не відчували перепаду між цим житлом і домом. Готові 30 тисяч платити? Готові. Все, будь ласка. А хтось звертався і просив знайти житло максимум за 5 тисяч. Ось, будь ласка, вам квартира за п’ять — підходить? Підходить. Треба знайти безкоштовно? От вам соціальне житло — подобається? В’їжджайте.
Коли почалося обурення, що хтось здає дім за 300 тисяч… Я знайшла той дім за 300 тисяч, там 9 спалень. Тобто туди може влізти 40 людей, то 300 тисяч поділити на 40 — це менше ніж 10 тисяч гривень на місяць, комусь ця ціна може й підійти. Я взагалі зараз проти будь-якого срача, в якому сходиться українець і українець. Роблю все, щоб його завершити, тому що такі моменти зараз грають на руку ворогу.
— Як вам вдалося дійти до таких величезних масштабів? Звідки це все «добро» брали і де його зберігали, як розподіляли? Адже, судячи зі світлин в Instagram, об`єми гуманітарної допомоги просто фантастичні.
Я дуже вдячна, що мені довіряють. На мене почали виходити незнайомі люди, яких навіть ніколи не бачила, але з якими ми вели роботу всі ті місяці. Дехто з підписників надсилав мені величезні об’єми допомоги зі Швейцарії, Естонії, Іспанії. Сухофрукти чекала з Туреччини. Я організовувала машину, на кордоні все перевантажували і привозили мені в Хмельницький на склад. До речі, самі волонтери теж між собою ділились. У нас склад на 25 тисяч квадратів. Мені здавалося, що це дуже багато, але на розподіленні стояло по 30-40 тонн — це гуманітарка для переселенців, військових, продуктові набори. Мені допомагали це все пакувати та відправляти брат, невістка, друзі. У мене немає свого фонду, я не збираю грошей — це суто на зв’язках і дружбі. Вдячна всім, хто допомагав.
Discussion about this post