Дата публікації Перегляди: 154
Змалечку мріяв про сцену, і дитяча мрія збулася, стала справою всього життя.
Ці слова про народного артиста України, актора столичного театру імені Івана Франка Євгена Шаха.
Дев’ятого лютого Євген Михайлович відзначив 75-річний ювілей. Приймав привітання від рідних і друзів, колег по сцені і земляків з рідної Львівщини. А перед очима виринали спогади з далекого дитинства, коли театральна сцена була для маленького хлопчини з невеликого селища Куликів, що під Львовом, чимось недосяжним, але таким привабливим і омріяним.
Малий Євген завжди був душею компанії. Колись на уроці української мови пожартував вголос і дуже розвеселив однокласників. А його вчителька, завуч школи Марія Семенівна Яценко після уроку сказала: «Ти б краще не на уроках смішив, а спробував себе на сцені».
«Ледаренчиха» допомогла
Недовго думаючи, вже того ж року Євген подався до Жовкви, де взяв участь у олімпіаді читців. Для виступу обрав гумореску Степана Олійника «Ледаренчиха». «Журі я розсмішив, — пригадує народний артист події багаторічної давнини, — та й поїхав додому. А вже першого вересня мені вручили грамоту за ІІ місце, зайняте в олімпіаді». Мав маленький Євген ще багато талантів, любив музику. Та, як і більшість хлопчаків, після уроків не оминав сільський вигін і ганяв з друзями м’яча.
Так, за грою у футбол і застали його одного дня приїжджі педагоги, які розшукували у сільській місцевості талановитих дітей і всіляко сприяли, аби ті продовжували навчання за творчим напрямком у містах. Так Євген Шах, волею директора школи потрапив на перегляд до Львівської музичної школи.
— До музичної школи я вступив, навчався гри на кларнеті, — продовжує Євген Михайлович. — Згодом почав відвідувати театри, мріяв навчатися акторській майстерності після закінчення школи. Та доля розпорядилася так, що ще, будучи школярем, вступив до театральної студії «Луч» при будинку піонерів. Як ви думаєте, хто керував цією студією? Роман Віктюк!
Роман Григорович був не лише відмінним педагогом, а й людиною, яка щиро вболівала за кожного свого студента, переймалася долею своїх підопічних. Так, після свого переїзду до Києва Віктюк не забув про юного талановитого Євгена Шаха і запросив його на навчання до студії при театрі імені Івана Франка, якою керував.
Який був то нелегкий шлях звикання до столиці, до столичного життя, Євген Михайлович сьогодні згадує з посмішкою. Пригадує, як доводилося підробляти, аби оплатити квартиру, бо мама не завжди могла допомогти. Паралельно навчався у вечірній школі, закінчив одинадцятий клас і вступив до театрального вузу.
— Як все давно ото було! — роздумує вголос артист. — А ніби вчора.
Понад півстоліття на одній сцені
Так склалося у житті Євгена Михайловича, що все його театральне життя пов’язане з одним театром — імені Івана Франка. Більш ніж півстоліття на одній сцені. Таким стажем на одному місці не кожен артист може похвалитися. Є в Шаха багато робіт в кіно і на телебаченні, але визначальним в його житті був і залишається театр.
Як наголосив Євген Михайлович в одному зі своїх інтерв’ю: «Театр – це моє життя. Після хати, після сім’ї — це мій другий дім, це моє кафе, мій будинок відпочинку, моя лікарня… Адже театр теж лікує: коли мені погано, я можу прийти в театр, мені стає краще. Театр — це не розпізнана до кінця інстанція, яка володіє великою магічною силою. Тут особливий дух! От, скажімо, тут сиділи Бучма – великий артист, Мілютенко – великий артист, тут сиділи знамениті Яковченко Микола Федорович, Сергієнко Петро Трохимович, Богдан Сильвестрович Ступка… Уявляєте, який тут дух, яка магія, яка енергетика? То як це може не лікувати?»
Про багаторічну співпрацю, дружбу з народним артистом України Богданом Сильвестровичем Ступкою Євген Михайлович може розповідати годинами, бо разом не лише кілька десятиліть на одній сцені грали, а й родом обоє з містечка Куликів, що на Львівщині.
«Між собою ми спілкувалися на «ти» й по імені, а от на людях я завжди називав Ступку Богданом Сильвестровичем, — продовжує спогади артист. — То Бодя мене завжди лаяв: «Який я тобі Сильвестрович?» Та й вистави за участю двох народних артистів Богдана Ступки і Євгена Шаха «Тев’є — Тевель», «Майстер і Маргарита» та інші увійшли до Золотого фонду сценічного мистецтва України.
«Ступка і Данченко свого часу зібрали сильну трупу, — розповідає далі, — тож ми, франківці, на сцені як єдине ціле. Це й приваблює глядача, а нам, артистам, дає сили і наснаги».
Душа театру
Євгена Михайловича колеги називають душею театру. Саме на сцені він створив і подарував глядачам найрізноманітніші образи героїв української та світової драматургії. За довгий час творчого життя за артистом закріпилося звання актора, який може зіграти все. «Так, мене часто колеги називають паличкою — виручалочкою», — сміється Євген Михайлович. Й це дійсно так, бо коли в театрі виникає екстремальна ситуація, то він може вийти на сцену навіть без репетиції, замінити колегу, який захворів, бо знає всі вистави репертуару напам’ять, прекрасно орієнтується у різних стилях і жанрах.
Та й в повсякденному житті колеги й друзі звертаються за допомогою. «Мені так здається, що я ніколи не відмовляю, ні в біді, ні в радості. Бо друг і в біді і в радості перевіряється. І не знати, де більше, — вважає артист. — Мені болить, коли моїм друзям зле. І я намагаюсь розділити з ними це, допомогти або зарадити якось. Я в біді друзів не залишаю. І просто людей не залишаю. Я розумію, що я не месія, але якщо я бачу, що моя допомога може хоч трішечки комусь зарадити, то обов’язково піду і зроблю».
Євген Михайлович відзначає, що карантин безумовно «вдарив» і по роботі театру. Але попри пандемію, театр працює, вистави йдуть з дотриманням карантинних вимог. «Люди дуже хочуть йти до театру, чекають нових робіт, — зауважує, — тож творчого простою ми не відчуваємо, і слава Богу!»
Не відчувати творчого простою бажають ювіляру і «Шполянські вісті», адже театральне мистецтво – вічне, а коли на сцену виходять такі артисти, як Євген Михайлович Шах, все навколо світлішає і хочеться жити.
Катерина Вальчиковська
Шполянські вісті
Discussion about this post