Ведучий «Сніданку з 1+1» Єгор Гордєєв в інтерв'ю зірковому сайту Viva! розповів, як його психіка проживає війну, і поміркував про шрамоване обличчя українського суспільства після перемоги.
— Єгоре, чи віриш ти, що війна може змінити людей?
Ні, не вірю. Війна — це чинник, який спазмує людей, і перед страхом смерті або страшенних випробувань людина стискається, як пружина, а потім розтискається і повертається у свій звичний рівень життя. Стає сильнішою. Змінити можуть нові правила гри під час війни, новий соціальний договір. Як показує історія, це, як правило, буває примусово. Я насправді на це дуже чекаю. Маю на увазі чинники, що змінюють нейронні зв’язки у мозку. Умовно кажучи, якщо людина була корупціонером і вважала, що дрібна корупція — це нормально, нічого з цього не буде, всі так живуть, то війна — гарний привід, щоб примусово змінити старі правила гри. Тому це велика ілюзія, що ми чекаємо змін один від одного.
Люди просто так не змінюються, вони спазмуються, стають агресивнішими або замкнутішими, або більш сентиментальними, або навпаки — більш черствими. Зміни відбуваються в залежності від травм. Але не ті, про які зараз всі говорять: всі змінилися — ми прийдемо в іншу країну. Ні. Для того, щоб прийти в іншу країну, ми маємо ще дуже багато працювати.
— А з тобою якісь зміни сталися за цей час?
Я думаю, ще рано помічати якісь зміни. Постійно про це говорю з собою. Через специфіку своєї роботи я звик концентруватись. Для мене, на жаль, такі всі великі випробування перед державою (що революція, що війна, яка вже давно йде) — це в першу чергу концентрація на роботі, родині. Ми всі з якимись травмами. Я знаходжусь в процесі, ще поки пружини є, і я не знаю, наскільки на мене вплинуло. Хочеться вірити, що не наскільки.
— Багато хто зараз переживає емоційний пік. Твоя колега Неля Шовкопляс розповідала про емоційні гойдалки, які іноді бувають у неї. З якими емоціями ти живеш зараз? Дозволяєш собі «пускатися берега»?
У мене адаптивна психіка, я досить швидко звикаю до будь-яких подій та емоцій. Але я ж не робот, можу іноді розчулитися або розізлитись на щось. Це нормально, особливо, коли живеш у постійному стресі — щодня пропускаємо через себе сотні новин, абсолютно різних — звільнення українських міст, нові ракетні обстріли, людські жертви…
Один з таких моментів, коли дуже складно було стримати емоції — прощання з Русею Писанкою. Вона — людина цілої епохи. Пишаюся, що наша команда запросила її у «Твій день», і Руся повернулася на велике телебачення. Знав, як їй це було важливо. І як це було важливо мільйонам глядачів, які нас дивилися. Пам’ятаю, як у дитинстві Руся приходила до мого дідуся і бабусі у гості, дружила з моїм дядьком. Була дуже вітальна людина. Вона легка ззовні й глибока зсередини. Тішуся, що був тісно знайомий з нею і близький останні роки. 17 листопада у Русі був день народження. Вона вже не зможе відсвяткувати його, але друзі та колеги вирішили зібратися і зробити це без неї. Так, начебто Руся знаходиться десь на гастролях і просто відсутня. Запрошую читачів — 21 листопада, Жовтневий палац. Пригадаємо різні моменти та вкотре нагадаємо собі, що життя прекрасне. Так завжди любила казати Руся.
— Хто тебе надихнув вступати на філософський факультет?
Та ніхто. В 16 років ти скоріше знаєш, чого ти не хочеш, ніж що ти хочеш. І це абсолютно моя історія. Я просто передивився предмети, які де вивчаються, і зрозумів, що для мене це буде велика буферна історія, для того, щоб зрозуміти взагалі, чим я хочу займатись. Власне, так і сталось.
— Який у тебе улюблений філософ чи вислів?
Ой, я люблю купу філософів насправді. Люблю дуже багато школи астики, з індійської старої школи, яка вірила в трансцендентне. Я страшенно люблю всіх екзистенціалістів. Хоча будь-які екзистенціальні кризи в мені і якісь потуги мене самого страшенно дратують. Гайдеґґер, Каміль — це абсолютно мої персонажі, частково К‘єркегор. А вислови… У мене немає улюблених, тому що, як правило, ці вислови у підручнику в метро «Кант за 20 хвилин» — про висмикнення з контексту. Завжди дивлюсь на ці скорочені вислови з якоюсь іронією. Адже в широкому загалі їх використовують абсолютно не так, як їх використовує той чи інший автор.
— Чи є погані звички, яких ти хочеш позбутися?
Купа. Я дуже лінивий. Можливо, я не потішу людей, які вважають інакше. Я пам’ятаю, який щільний графік у мене був до війни, але це надзусилля — зробити якийсь суперплан. І війна насправді частково дає поблажки на мої оці всі слабкі сторони. Тому що, умовно кажучи: «Ну, чувак, ти стомився, в тебе перенапруження, зараз вже нема такого, що ти можеш здати прямо до цього дедлайну. Ти зробив це, зробив це, трошки відпочинь». І оці всі ліниві штуки страшенно легко виправдовуються. У нас війна, треба себе берегти, а то ще дах поїде. І ти віриш, і правда дах поїде, і думаєш: «Ну добре, завтра зроблю». Тим паче, що в роботі стало чогось менше, а в соціальному житті — чогось більше. І мене це страшенно дратує. Так не працює, треба знову повернутися в режим, графік, і це погана звичка. А «класичні» погані звички? Я ніколи не палив, мені пощастило, що мені це ніколи не подобалось. Люблю інколи випити, але гарний, якісний напій. І якщо є дуже вагомий привід — наприклад, звільнення Херсону. Але не можу назвати це звичкою.
— Про які слова мами можеш сказати: «Так, вона мала рацію»?
Мама в багатьох речах мала рацію і досі має. Я це усвідомлюю. Просто раніше я до цього довго йшов, а тепер частіше прислуховуюсь. Тому що мама інтуїтивно відчуває багато речей. Інколи вона мене знає краще навіть за мене самого. Не тому, що я так сильно близький з мамою. Зараз такий час, що ти не завжди встигаєш зустрітися чи подзвонити. Але оце мамине інстинктивне, інтуїтивне, коли вона знає твою суть, воно прям часто б‘є зі сторони. Вона знає добре, наприклад, що мені важливо, щоб було завжди цікаво. Якщо мені цікаво, то усім іншим можна пожертвувати. Вона це відчуває і про це каже. Це актуально у всіх сферах життя.
— Розкажи про маму, як вона переживає війну, де зараз?
Мама — великий боєць. Я думаю, тільки після перемоги можна буде звести дебет з кредитом і зрозуміти, що і як повпливало на неї. Вона живе на дачі. Коли я був в 7 класі, ми купили маленький будиночок в селі, й згодом це стало нашою справжньою дачею. Там зараз багато киян навколо, дуже мальовнича місцина, біля лісу. Вона там з Джумом, Платоном. Мама категорично не хотіла виїжджати. Пам‘ятаю початок повномасштабного вторгнення. Відразу скажу, що там не було росіян, але на той момент нічого не було відомо — що буде далі, куди вони рухаються. Тобто я розумію, що там дорога вузька, незрозуміло, незручно, але мені вірилось, що все буде нормально. Мама категорично не хотіла їхати, і в неї був такий тяжкий період, коли друзі казали їй, що їдуть. І оце відчуття, коли один за одним всі їдуть, а ти залишаєшся сам. Було декілька випадків, коли знайомі телефонували їй вже під Ужгородом або під Гамбургом, і це особливо болісно сприймалось. Ці всі психологічні моменти — найскладніші. Спілкування з родичами з росії, коли це інший світ, інше сприйняття. Це треба було теж прийняти та пережити. Але мама вміє концентруватися, знаходити точку опори, я багато чому в неї вчусь.
— Чи цікавишся ти зараз шоу-бізнесом? Можливо, слідкуєш за кимось з зірок? Чи є серед них хтось, хто викликає захоплення?
Мені дуже подобається нова хвиля зірок. Я стежив до війни і зараз продовжую стежити за alyona alyona. Вважаю, що це абсолютний феномен. Ми не те щоб приятелюємо, але інколи переписуємося, і мені страшенно цікаво звірятися по ній, якихось історіях, кейсах, емоціях. Вона дуже прикольна, і я, мабуть, навіть захоплююся більше нею, ніж її музикою. Здається, вона навіть не усвідомлює, що зробила в українському музичному просторі. Мені також подобається Alina Pash, у неї є елемент депресивності, замкненості, але вона неймовірно талановита. Цікаво спостерігати за The Hardkiss, тому що я вважаю, що це наступний культовий гурт, наша велика glam-pop історія. Андрій Хайат — взагалі дуже цікавий персонаж, який не до кінця розкрився. Оця внутрішня історія, внутрішній вогонь, який в нього є, — він береже це.
У боротьбі народжуються класні колаби, треки. За цим цікаво спостерігати. Хочеться, щоб наш шоубіз перестав бути пострадянським, пластиковим. Щоб припинилась ця історія, коли ти не знаєш, про що говорити з зіркою, коли вона приходить до тебе в ефір. Бо піарник надіслав пресреліз, а навколо купа заборонених тем. І ти розумієш, що розмовляєш не з людиною, а з проєкцією, яка не цікава не те щоб глядачеві, а й собі.
Як в анекдоті: коли по телевізору кілька разів прокручують мавпу, то вона теж стане цікавою. Я зараз не хочу когось образити, але це великий пласт пострадянської культури — про порожнечу.
З’являються люди зі своїми сенсами, вони органічні з собою, і це класно. До речі, Jerry Heil — теж цікава панянка. Ми зі «Сніданком з 1+1» підтримували її з самого початку, коли вона була просто дівчиною з Василькова і співала «Охрана-отмєна». Вона про це часто згадує, нам дуже приємно. Ми з командою їздили на її концерт у Васильків.
Від «Охрана-отмєна» Jerry Heil дійшла до «Вони можуть розбомбити Щастя та розстріляти «Мрію». Вона дуже талановитий музикант. Думаю, Яна навіть половини не підозрює, що може зробити. Це не про вокал, а про внутрішню органіку і світло.
Discussion about this post